Війна, турніри і грабежі як основні способи заробітку лицарів

Лицарський турнір
Головною справою життя для лицаря була, звісно ж, війна. Під час воєнних походів переможці грабували захоплені території, наживаючи таким чином чималі статки і привозячи додому значні трофеї. Звісно, кодекс лицарства забороняв це робити. Згідно з ним, лицар повинен був дотримуватися деяких чеснот, серед яких і бідність, але далеко не всі могли уникнути спокуси збагатитися.

Ще один спосіб заробити на прожиття – це лицарські турніри. У турнірах воїни-одинаки або групи воїнів протистояли один одному, намагаючись за допомогою тупого кінця списа вибити супротивника із сідла. Згідно з тогочасними правилами, переможений був змушений віддати переможцю свого коня й обладунки. Але, оскільки лицар не міг втратити свої атрибути, він відразу ж викуповував їх у героя турніру. І, треба сказати, змушений був витратити чималі гроші, адже в ті часи хороші обладунки коштували, як десяток корів, а кінь – ще більше. Багато лицарів заробляли саме так: подорожуючи з міста в місто і беручи участь у різноманітних турнірах. І, звичайно, принагідно прославляли ім’я своєї «дами серця» і посвячували їй свої перемоги.

Існувала ще одна каста лицарів, які не гребували таким способом заробітку, як грабунок. Часто лави розбійників поповнювали молодші діти знатних сімейств. Справа в тому, що в ті часи існували досить жорсткі правила успадкування майна: усі землі і замок неподільно переходили у володіння старшого сина, а молодші брати – безземельні і бідні лицарі – були змушені шукати своє місце у життя, маючи у своєму розпорядженні лише бойового коня і обладунки. Найпростішим шляхом, як правило, виявлявся шлях розбою і грабежу. Причому, розбійничі ватаги грабували як заможних представників вищих верств, так і бідних селян, забираючи у тих останні крихти. Тим більше, що спокус було чимало, адже активний розвиток торгівлі призвів до появи на європейських ринках нових товарів – вишуканих вин, розкішних тканин, прикрас, оригінальної зброї. Купці, які доставляли все це у європейські міста, часто зазнавали нападу ватаг лицарів-розбійників.

Траплялось, що такі поодинокі загони об’єднувалися в цілі армії і йшли походом на інші землі. Звісно, у такому випадку мета таких походів була корислива – особиста нажива, а аж ніяк не захист Церкви, короля, скривджених і нещасних. Про таких лицарів писав Папа Лев IX, зазначаючи, що вони не шкодували ні хворих, ні дітей, ні старих.