Посвячення у лицарі: щира молитва, клятва і… ляпас

ocvyaschenie-v-rycari-1
Ті, хто цікавиться такою темою, як лицарство, напевно, знають: або стати лицарем, претендент повинен пройти через церемонію посвячення і принести клятву. До такої події ретельно готувалися: зголювали бороду, приводили в порядок волосся, проводили гігієнічні процедури (що, зрештою, не характерно для періоду Середньовіччя). Охайним мав бути і одяг винуватця церемонії – чиста білосніжна сорочка (символ чистоти і цноти), червоний плащ (підтвердження готовості пролити за церкву кров), коричневі панчохи (як символ землі). Найчастіше такі акції відбувалися напередодні величних церковних свят, таких, як Різдво чи Пасха. Під час церковної служби в лицарі могли посвячуватися одночасно декілька претендентів.

Церемонія – процедура достатньо складана, яка передбачала певну послідовність дій, пише worldua.info. Зокрема, всю ніч перед посвяченням майбутні лицарі не спали, а молилися. Зранку претендент сповідався і причащався, після чого одягав на себе обладунки і, ставши на коліна, промовляв клятву – захищати обездолених, вдів, сиріт, а також віру і свого суверена. Наступний крок передбачав вручення наверненому шпор, меча і перев’язі: остання означала, що лицар присвячує своє життя церві. Церковна служба завершувалась, і священнослужитель вручав лицарю меч, хрестовина рукоятки якого була символом хреста. Цьому акту передувало благословення лицаря. Але й це ще не все. Тепер належало встати на коліна перед сувереном і поклястися йому у вірності. Завершувався обряд тим, що сеньйор – це міг біти король чи феодал – декілька разів доторкався до плечей воїна площиною меча.

Цікавий факт: у деяких землях було прийнято давати ново посвяченому легенький ляпас, який мав означати єдиний удар, на який лицар не відповів. Також, як свідчать історичні джерела – ляпас мав на меті нагадати лицарю, що його обов’язок – захищати віру і уникати спокус.

Церемонія посвячення мала відбуватися в присутності гостей, які виступали в якості свідків. Апогеєм церемоніалу були «показові» виступи від нового лицаря: він сідав на коня і демонстрував присутнім своє уміння – немов би на підтвердження того, що достойний наданої йому честі.

До речі, для сім’ї юнака (право стати лицарем мали ті, хто вже досяг 21 року) церемонія передбачала досить великі витрати, адже треба було купити відповідний одяг, обладунки, а опісля і влаштувати гуляння на честь такої визначної події.