Лицарські турніри: деякі моменти середньовічних поєдинків

640px-Innozenz3
Незважаючи на те, що лицарські турніри мали немало противників на найвищому рівні (зокрема, проти проведення поєдинків, під час яких неодноразово траплялися й смертельні випадки, виступали Папа Інокентій ІІІ і Папа Євгеній ІІІ у ХІІ і ХІV століттях відповідно), ці поєдинки існували протягом декількох століть і, навіть, пережили саму епоху лицарства.

Перші показові баталії, згідно з переказами, проводилися, починаючи з IX століття переважно на території Німеччини і Франції. Пізніше до них приєдналися Англія, Італія, а згодом і інші європейські країни. Як стверджували літописці тих часів, перші турніри були дуже небезпечними, адже учасники, які брали в них участь, використовували бойову зброю. Існують письмові згадки, що, наприклад, під час турніру, який проводився у 1240 році поблизу Кельна, загинуло 60 лицарів. Починаючи з кінця XIII століття, під час показових поєдинків використовувалися тупі мечі і списи: це дозволяло, по-перше, значно зменшити кількість травм і звести до мінімуму смертельні випадки, по-друге, поліпшити видовищність бою, адже воїни менше тривожилися за можливість отримати рану, а тому могли демонструвати усю свою вправність.

Під час поєдинку учасники дотримувалися певних правил, зокрема, заборонялося навмисне травмувати противника і атакувати його коня, застосовувати елементи боротьби, бити нижче пояса, переслідувати лицаря без шолома, наносити удар беззбройному противнику. На початках такі баталії лицар проводив у звичайних кольчугах, які не витримували удар списа, але пізніше було прийняте рішення змагатися в міцніших обладунках.

Величезний інтерес викликали показові виступи, які перегукувалися з маскарадом: учасники таких поєдинків прибували на поле бою – ристалище, одягнуті в обладунки історичних постатей. Зокрема, представники однієї із сторін могли мати вигляд часів короля Артура і лицарів Круглого Столу, представники іншої – епохи Карла Великого.

І, звісно, помітну роль у турнірах відігравали представниці прекрасної статі, заради уваги яких і змагалися учасники. Переможець оголошував ім’я дами серця і вона ставала королевою лицарського заходу. До речі, дама серця, якщо мала бажання, нагороджувала переможця на власний розсуд: це міг бути поцілунок, хустинка чи інший аксесуар, а інколи і пояс вірності – як згода представниці прекрасної статі вийти за лицаря заміж.