Лицар і воєнні баталії

orden-tevtonskih-rycarey
Протягом декількох століть лицарство було моральним еталоном і ідеалом для суспільства. Причому, достойно поводити себе представник цього прошарку повинен був не лише в мирний час, але й на полі бою. Чи завжди це вдавалося?

Безсумнівно, лицарі – воїни хоробрі і мужні, які оборонялись до останнього і воліли померти на полі бою, ніж безславно покинути його. Адже відступити для воїна означало заплямувати свою честь і честь свого роду. Саме тому лицарі багато разів демонстрували чудеса хоробрості. Яскравим прикладом такої мужності був, зокрема, Ричард Лев’яче Серце (таке прізвисько він отримав саме за свою хоробрість). Численні перекази свідчать, що майбутній король Англії виходив переможцем у битвах, де лишитися живим вважалося мало не дивом.

Щоправда, з кожного правила є винятки, тому і в лицарському таборі траплялися воїни, які піддавалися емоціям, впадали в паніку і тікали з поля бою, інколи лишаючи своїх побратимів по зброї напризволяще. Такі ситуації, щоправда, траплялися нечасто, зате лицарі повсякчас порушували й інші правила лицарського кодексу. Зокрема, згідно з ним, воїн честі не мав нападати на ворога зі спини, добивати пораненого і вбивати беззбройного. Але хто дотримуватиметься цих правил, якщо мова йде про долю країни, віру чи життя близької людини?

В битвах, в тому числі й під час хрестових походів, брали участь не лише лицарі на конях, але й піхотинці: як правило, це були слуги, які йшли на війну разом із своїм господарем. Окрім того, заможні дворяни наймали загони солдат, які влучно стріляли з лука чи арбалета. Хоча, в XI-XIV століттях результат битви залежав не від них, а від нечисленної групи лицарів, а слуги й інші піхотинці відігравали роль підмоги, не більше.

Воювати з піхотою противника лицарі вважали нижче власної гідності. Під час бою вони чекали достойного супротивника – на коні, закованого в обладунки з довгими списами і мечами. Про те, що бій між двома лицарями був не на життя. а на смерть, свідчать віднайдені рештки воїнів, які загинули в баталіях епохи Середньовіччя – потрощені кості й розбиті черепи.

А перемога була потрібна не лише для того, щоб підтвердити свою вправність, але й для наживи: лицарі часто грабували табір переможених ворогів, аби повернутися додому з чималим трофеєм. До речі, такий гармидер на полі бої непокоїв полководців і королів, тому останні перед початком бою віддавали наказ будувати шибениці як німе нагадування своїм васалам бути стриманішими й слідувати певним правилам.