Кінські обладунки – від попони до кованих пластин

ryck
Під час середньовічних хрестових походів захисні обладунки мали не лише лицарі-вершники, але й коні. Щоправда, такий захист з’явився приблизно у XII столітті, а перед тим протягом століття коні мали хіба лише попони, які виконували не захисну функцію, а, радше, представницьку, адже на них був зображений герб лицаря. До речі, аналогічний герб був нанесений на інші атрибути, наприклад, сідло, еполети, щит чи вимпел, який прикріплювався до списа. За підрахунками істориків, деякі лицарі повторювали свій герб в одязі і на обладунках понад 10 разів. Прикрашати свій гардероб такими своєрідними «паспортами» мали і члени сім’ї лицаря – дружина і діти. Окрім представницьких функцій, попона захищала коня від спеки (що було важливим під час походів у Палестину), дощів, холоду і укусів комах.

Згодом, коли в лицарських конюшнях вивели особливу породу коней, здатних витримувати великі навантаження, під або над попонами можна було бачити кінські обладунки – броню з кольчуги, капаризони і барди. Також активно використовувався наголовник: останній спочатку виготовляли зі шкіри, пізніше – з металу. Заможні лицарі прикрашали наголовник свого бойового друга золотом і коштовним камінням.

Історики вважають, що ідею використовувати для захисту коня обладунки хрестоносці запозичили на Сході, перебуваючи там під час хрестових походів. Захисні панцирі також мали коні іранських монархів, китайських вершників, візантійців і навіть древніх римлян.

Лицарській кінь в ті часи коштував надзвичайно дорого, тому зрозуміло бажання господаря надійно захистити свій «скарб». Перш за все обладунки мали захищати коней від стріл (до речі, обладунки лицаря розраховані, в першу чергу, на захист від мечів і списів). При чому, ці стріли, як правило, падали зверху, бо лучники неприятелів випускали їх саме по такій крутій траєкторії. Тому європейські воїни змушені були захищати голову і шию коня. В XIII-XIV століттях обладунки чотириногого були кольчужними, згодом – ковані пластинчаті. Оскільки останні часто представляли витвори мистецтва, їх не прикривали попоною, а усіляко прикрашали малюнками, використовуючи позолоту і технологію чеканки. Такі обладунки були важкими, тому носити їх могли лише сильні і витривалі коні, яких спеціально для цього розводили у власних конюшнях того чи іншого лицаря. Коштували такі бойові чотириногі тварини надзвичайно дорого, зрештою, як і обладунки – лицарські і кінські, пише planetanimal.info.