Бойовий кінь лицаря – не тільки міцний і витривалий, але й прудкий

ryckon
Середньовічні лицарі захищали своє тіло обладунками – кольчугами, залізними нагрудниками, латами, вага котрих інколи досягала десятків кілограмів. Зрозуміло, що кінь, який віз вершника, готового до бою, був надзвичайно сильним і витривалим. Окрім лицаря в обладунках, кінь також перевозив власну броню, яка складалася із накрупника, нагрудника, залізних пластин для захисту ділянки шиї і лоба. Якщо до цього додати ще вагу сідла, списа, меча та іншої зброї, якою лицар послуговувався у бою, то загальна цифра (із врахуванням ваги вершника) вражає – близько 180 кг. Звісно, далеко не кожен представник сімейства непарнопалих зміг би виконати поставлене завдання. Тому вибір коней для лицарів – завдання непросте.

Незалежно від того, планував лицар взяти участь у турнірі чи збирався в похід, його чотириногий друг, як правило, належав до ваговозів таких порід, як першерони чи фризи. Коні, які використовувались для сільськогосподарських робіт, і лицарські коні – дві великі різниці. Останніх розводили в конюшнях замків чи в інших спеціальних місцях. Часто ці породи «облагороджувалися» домішками крові чистокровних арабських скакунів. Адже бойові коні середньовічних військових мали бути не тільки витривалими і міцними, але й достатньо прудкими, здатними нестися галопом і переслідувати супротивника. Відповідальним за процес вирощування коней був маршал. До речі, на позначення військового звання цей термін почали використовувати значно пізніше, а першопочатково слово «маршал» вживалося стосовно одного із придворних чинів.

Ваговози використовувалися переважно під час бою, тому їх берегли, а в похід лицар вирушав на іншому коні – менш цінної породи. До речі, хороший кінь коштував дуже дорого: за деякими даними – 10-12 корів. Коні повністю відповідали статусу свого господаря. У заможних лицарів чотириногі мали збрую, прикрашену дорогоцінним камінням.

Лицар, повністю екіпірований і готовий до бою, не міг самостійно сісти на коня, тому поряд з ним завжди був зброєносець, в обов’язки котрого входило не лише возити зброю і вести запасного коня, але й допомагати господарю облачитися в обладунки і сісти у сідло. До речі, одягнуті в захисний одяг середньовічні воїни не могли самостійно пересуватися – тільки верхи. А якщо врахувати, що люди того часу в своїй більшості були невисокого зросту, то стає зрозумілим, що бути лицарем – це тяжка праця, безліч незручностей і відсутність комфорту.

Текст російською мовою: http://planetanimal.info/boevoj-kon-rytsarya-ne-tolko-prochnyj-i-vynoslivyj-no-i-prytkij.html